Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 грудня 2014 року Справа № 903/351/14 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді:Губенко Н.М.,суддів:Барицької Т.Л., Картере В.І.,розглянувши касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Тірас-Арс"на постановуРівненського апеляційного господарського суду від 10.09.2014та на рішеннягосподарського суду Волинської області від 05.06.2014у справі№903/351/14 господарського суду Волинської областіза позовомПублічного акціонерного товариства "Укртранснафта"до1.Товариства з обмеженою відповідальністю "Тірас-Арс"; 2. Малого приватного підприємства "Виробничо-комерційна фірма "Інвест- VEZ";провизнання недійсним договору купівлі -продажу в судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача Лилик О.П.;

- відповідача-1 Батюсь Т.В.;

- відповідача-2 повідомлений, але не з'явився;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Волинської області від 05.06.2014 (суддя Войціховський В.А.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 10.09.2014 (судді: Саврій В.А., Дужич С.П., Миханюк М.В.), задоволений позов Публічного акціонерного товариства "Укртранснафта" (надалі позивач/ ПАТ "Укртранснафта") до Товариства з обмеженою відповідальністю "Тірас-Арс" (надалі відповідач 1/ ТОВ "Тірас-Арс") та до Малого приватного підприємства "Виробничо-комерційна фірма "Інвест- VEZ" (надалі відповідач 2/ МПП "ВКФ "Інвест- VEZ"); за рішенням визнано недійсним договір №13/12-11 купівлі-продажу високосірчаної нафти сорту "URALS" ГОСТ 9965-76 в кількості 40 тис. куб. м. загальною вартістю 171 000 000,00 грн., укладений 13.12.2011 між Малим приватним підприємством "Виробничо-комерційна фірма "Інвест- VEZ" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Тірас-Арс".

Відповідач 1, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішеннями, звернувся до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

Сторони належним чином були повідомлені про час та місце розгляду даної справи.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм процесуального та матеріального права при прийнятті оскаржуваних судових актів, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, враховуючи наступне.

Предметом даного спору є вимога позивача про визнання недійсним договору купівлі-продажу №13/12-2011 від 13.12.2011, укладеного між відповідачем 1 та відповідачем 2.

Обґрунтовуючи підстави позову (з урахуванням заяви від 23.05.2014), позивач посилається на недодержання в момент укладення спірного договору вимог ч. 1 ст. 203 ЦК України, ст.ст. 658, 662, 664 ЦК України та Інструкції про порядок приймання, транспортування, зберігання, відпуску та обліку нафти і нафтопродуктів на підприємствах і організаціях України. Так, як зазначає позивач, продавець за спірним договором купівлі-продажу, не був власником відчужуваної за цим договором нафти; умови спірного договору не встановлюють момент здачі товару перевізникові, місце передачі товару. Крім того, згідно з положеннями ст.ст. 16, 185 Податкового кодексу України, продаж високосірчаної нафти на території України є оподатковуваною операцією, водночас, ціна спірного договору визначена без ПДВ.

Суди попередніх інстанцій, розглядаючи дану справу, погодилися із доводами позивача, викладеними в обґрунтування підстав позову, та визнали недійсним договір купівлі-продажу від 13.12.2011, укладений між відповідачами 1 та 2. При цьому, суди попередніх інстанцій виходили з того, що при укладенні спірного договору сторонами було порушено вимоги ст.ст. 662, 664 ЦК України та Інструкції "Про порядок приймання, транспортування, зберігання, відпуску та обліку нафти і нафтопродуктів на підприємствах України", Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати, Інкотермс, редакції 2000 року. Крім того, виходячи із приписів ст.ст. 203, 215, 655, 658 ЦК України, судами попередніх інстанцій зроблено висновок про те, що станом на момент укладення спірного договору, у продавця за договором (відповідача 2 у даній справі) було відсутнє право власності на визначену у договорі нафту. Право власності на нафту, як на час укладення спірного договору, так і на даний час належить позивачу, що підтверджується документами наявними у матеріалах справи (том. 2, зворотній бік а.с. 242).

Вищий господарський суд України вважає такі висновки судів попередніх інстанцій передчасними з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, вказаною нормою дійсно передбачено право будь-якій заінтересованій особі (не тільки стороні за договором) звернутися до суду із позовом про визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права. Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення. Після з'ясування фактичних обставин суд може зробити висновок про відповідність заявленої матеріально - правової вимоги способам захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивача. У разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права суд приймає рішення про відмову у позові. Підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Так, право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства закріплено статтею 15 Цивільного кодексу України.

Право на захист виникає з певних підстав, якими виступають порушення цивільного права, його невизнання чи оспорювання.

Зміст конституційного права особи на звернення до суду за захистом своїх прав визначений статтею 16 Цивільного кодексу України. Відповідно до приписів вказаної статті кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, при цьому, способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або Законом.

Відповідно до ст.33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Із приписів вищенаведених правових норм випливає, що позивач, звернувшись до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, зобов'язаний довести наявність або відсутність факту порушення оспорюваним договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача, що пов'язані з його особою.

У рішенні Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Отже, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним за позовом особи, яка не є стороною такого правочину, суду, перш за все, слід встановити відсутність/наявність/ порушення чи оспорювання таким правочином прав та законних інтересів особи, яка звернулася із відповідним позовом.

Якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у позивача права на задоволення позову про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд має відмовити в задоволенні позову (лист Верховного Суду України від 24.11.2008 "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Як вказувалося вище, позивач, звертаючись до суду із даним позовом, обґрунтував порушення своїх прав оспорюваним ним правочином, зокрема, тим, що насправді він є власником нафти, яка була відчужена за спірним договором купівлі-продажу, у зв'язку з чим відповідач 2 (продавець за спірним договором) не мав права продавати неналежну йому нафту.

Згідно з приписами ст.ст. 43 та 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Приписами п.п. 1, 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.2012 "Про судове рішення" унормовано, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 42 ГПК щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

В той же час, як вбачається із судових рішень, суди попередніх інстанцій погоджуючись із доводами позивача про належність йому на праві власності нафти, яка була предметом спірного договору купівлі-продажу, не дослідили, чим підтверджуються такі доводи позивача, тобто, якими саме доказами позивач доводить належність йому саме нафти, яка є предметом спірного договору купівлі-продажу, а саме: високосірчаної нафти сорту "URALS" ГОСТ 9965-76 і в кількості 40 тис. куб. м., а обґрунтували свій висновок про належність позивачу вказаної нафти на праві власності "що підтверджується документами наявними у матеріалах справи". З таким висновком не може погодитися суд касаційної інстанції, оскільки абстрактне (не конкретне) зазначення судами доказів наявності у позивача права власності саме на нафту, в кількості та якості, встановленій у спірному договорі купівлі-продажу, не може засвідчувати порушення цим договором прав та законних інтересів позивача як не сторони за вказаним договором, адже відмінності у кількості та сорту нафти (високосірчана сорту "URALS" ГОСТ 9965-76 чи технологічна), що належить позивачу і тієї, яка була відчужена за спірним договором, впливають як на правильність обрання позивачем способу захисту свого права (ст. 387 ЦК України - витребування власником свого майна від особи, яка незаконно заволоділа ним), так і на наявність у позивача права на даний позов.

Встановлення наведених вище обставин (наявність у позивача права власності на спірну нафту, порушення спірним договором прав та законних інтересів позивача, правильність обрання позивачем способу захисту своїх прав та інтересів), у будь-якому випадку має передувати дослідженню дотримання сторонами приписів ст. 203 ЦК України при укладенні спірного договору (зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним), адже навіть встановлення судом порушення сторонами правочину вказаних приписів за відсутності встановленого судом факту порушення прав та охоронюваних інтересів особи, яка звернулася із позовом про визнання такого правочину недійсним, є підставою для відмови у позові.

Крім того, колегія суддів зазначає, що мотивувальні частини прийнятих у даній справі судових рішень містять суперечливі висновки щодо сорту нафти, яка належить позивачу, і яка є предметом спірного договору купівлі-продажу. Так, визнаючи спірний договір купівлі-продажу нафти недійсним у зв'язку з порушенням прав позивача вказаним договором як власника нафти, відчуженої за цим договором, ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції не встановили власником все-таки якого сорту нафти є позивач - технологічної, яка як стверджує позивач знаходиться в нафтопроводі "Кременчук-Херсон" чи високосірчаної, яка є предметом спірного договору, і транспортування якої, як зазначили суди, по нафтопроводу "Кременчук-Херсон" не здійснювалося.

До того ж, внаслідок не розмежування сорту нафти яка належить позивачу, і яка є предметом спірного договору купівлі-продажу, суд апеляційної інстанції передчасно відхилив клопотання відповідача 1 про долучення до матеріалів даної справи рішення господарського суду Рівненської області від 29.11.2011 у справі №5019/2644/11 за позовом ПАТ "Херсонський нафтопереробний завод" до МПП Фірма "Інвест-VEZ" про витребування майна з чужого незаконного володіння та за зустрічним позовом МПП Фірма "Інвест-VEZ" до ПАТ "Херсонський нафтопереробний завод" про визнання права власності.

В силу ст.ст. 42, 43, 47 ГПК України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; судове рішення ухвалюється суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Судами попередніх інстанцій використано не у повному обсязі свої повноваження, передбачені процесуальним законом щодо повного та всебічного з'ясування обставин справи, пов'язаних з предметом доказування у даній справі.

Відповідно до ст. 1117 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, в силу обмеження меж перегляду справи у суді касаційної інстанції, колегія суддів вважає за необхідне скасувати прийняті у даній справі судові рішення, і справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду, під час здійснення якого, врахувати викладене у даній постанові, встановити факт наявності /відсутності/ у позивача права власності саме на нафту, яка є предметом договору купівлі-продажу за спірним договором, факт порушення /непорушення/ спірним договором купівлі-продажу прав та інтересів позивача, і в залежності від встановленого, прийняти судове рішення у відповідності до норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Тірас-Арс" задовольнити частково.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 10.09.2014 та рішення господарського суду Волинської області від 05.06.2014 у справі №903/351/14 скасувати і справу направити на новий розгляд до господарського суду Волинської області.

Головуючий суддя Н.М. Губенко

Судді: Т.Л. Барицька

В.І. Картере